Ти дивишся
на предмет і думаєш, що в він тривимірний. Ти дивишся
на стілець, на якому сидиш, на свою руку дивишся, у дзеркалі на своє обличчя
дивишся. Усе це тверде, усе це глибоке, усе це реальне.
Фізика
називає це межею Бекенштейна і дає дуже недвозначну відповідь: жодне з цього не
є реальним.
Максимальна
кількість інформації, яку можна вмістити в об’єм, пропорційна не його
внутрішньому об’єму, а площі двовимірної поверхні, що його оточує. Тобто все,
що ти переживаєш як глибину, масу та об’єм, — це тривимірна симуляція, яка
відображається всередину від бітів даних, закодованих на тій зовнішній межі.
Інформація не всередині, вона живе на поверхні.
Ти не є чимось, що існує
всередині, ти — відображення, що падає всередину від чогось, що існує на межі.
Якщо навантажити систему інформацією, вона обвалиться, об’єм перетвориться на
чорну діру. Інформація
накопичується там, розширює межу, поглинає вміст. Саме тому тривимірний
простір, який ми знаємо, такий крихкий. Якщо намагатися вмістити забагато,
фізика покарає тебе. І те, що люди називають своєю внутрішньою глибиною, нічим
не відрізняється від цього.
Ті
нашарування емоцій, вага з минулого, той щільний осердя, яке ти називаєш «я», —
усе це тінь, яку обмежені дані на поверхні викидають усередину. Ти не є
тривимірною істотою. Ти — важка й громіздка відсвітка коду, написаного на
двовимірній межі, що падає всередину.
І ця тінь
вважає себе реальною!!!
