вівторок, 23 грудня 2014 р.

Сергій Квіт: «Українська ІТ-галузь повинна витіснити металургію»



Міністр освіти і науки – про венчурний бізнес та долю українських стартапів

На початку липня 2014 року Верховна Рада ухвалила нову редакцію закону «Про вищу освіту». Документ передбачає цілу низку нововведень, зокрема формування Національного агентства з якості освіти. За задумом авторів документа, до нової структури увійдуть виші, яким Міністерство освіти і науки делегує право оцінювати якість освіти в різних навчальних закладах. Про те, чи буде ефективним такий підхід, а також про питання фінансування української науки розповів міністр освіти і науки Сергій Квіт в інтерв'ю кориспондентам Forbes Україна.
– Розкажіть, доступ до яких джерел фінансування нині є в наших науковців?
– Насамперед це державний бюджет. В Україні існує 30 розпорядників коштів в обличчі різних міністерств і відомств, які опікуються 56-ма програмами. Бюджет дуже маленький, цього року він становить 0,27%  ВВП – найменший за історію України. Також є різноманітні міжнародні гранти, співпраця з національною індустрією. Проте всіх цих коштів катастрофічно не вистачає. Додамо ще фактичне зменшення фінансування через інфляційні процеси.
– Чи мають, на вашу думку, науковці доступ до повноцінного міжнародного фінансування? Наприклад, індивідуально вони можуть звернутися до Fulbright тощо. А якщо науковцям потрібне фінансування на рівні проектів? Куди ви рекомендуєте звертатися?
– Насправді грантові програми для вищої школи та для проведення наукових досліджень тісно пов’язані між собою. Вони створюють інфраструктуру й уможливлюють самі дослідження. Із європейських фундацій треба згадати Horizon 2020 (спадкоємець Сьомої рамкової програми) та Erasmus+ (попередники – Tempus, Erasmus Mundus). Важливі європейські та американські організації – CRDF, CNRS, CERN, NATO. Окремо серед німецьких я б згадав службу академічних обмінів (DAAD), товариства ім. Ляйбніца (WGL) та ім. Макса Планка (MPG). Підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом наближає нас до більших європейських ресурсів. Переважно для участі у великих дослідницьких та університетських проектах потрібно створювати міжнародні консорціуми. Тобто подаються не дослідники, а об’єднання організацій. Це потребує специфічного досвіду, міжнародних зв’язків і відповідної академічної репутації.
Для участі в багатьох міжнародних проектах Україна має платити свої внески.
Сьогодні часто це не під силу для вітчизняного бюджету. Наприклад, унаслідок переговорів, проведених Міністерством, наші європейські партнери погодилися, що Україна може платити впродовж шести років за вступ до Horizon 2020 лише 5% від суми внеску. Це становить близько 75 млн. гривень за теперішнього курсу. Найгнучкішу ґрантову систему, пов’язану з вищою школою, пропонує DAAD. Тут можна здобути індивідуальний ґрант для підтримки наукового стажування й відкрити українсько-німецьку магістерську програму. Добре відомий в Україні згаданий вами Fulbright.
Серед нових успішних українських проектів варто згадати перший вітчизняий наносупутник PolyITAN-1, створений у Київській політехніці й виведений на орбіту 20 червня цього року. Це частина міжнародного проекту QB50, в якому беруть участь кілька десятків університетів.
– Тобто наукові дослідження в Україні потребують значного збільшення фінансування. Про який мінімум для бюджету 2015 року може йти мова?
– Окрім згаданого мною внеску для Horizon 2020, потрібно поновлювати програму «Наука в університетах» або оголошувати спеціальний конкурс через Державний фонд фундаментальних досліджень. Нині його бюджет становить 13 млн. гривень, що просто несерйозно. Робочий мінімум за теперішніх важких воєнних умов – 50 млн. гривень на рік. Потрібно ще передбачити 10 млн. гривень для виконання міжнародних зобов’язань перед відомими вже CRDF, CNRS, CERN і NATO. Ще 5 млн. – для централізованого придбання через мережу УРАН доступу до міжнародної наукової періодики і баз даних. Окрема і, можливо, першочергова справа – десятки мільйонів гривень на нові оборонні технології. Цього року ми шукаємо додаткові 1,5 млн. на Антарктичну експедицію, щоб поповнити втрати на курсі долара (бюджет цього надзвичайно важливого національного проекту розраховується в американській валюті); 0,5 млн. – для покриття нашої частини співфінансування із CRDF; хоча б 1,5 млн. гривень – на придбання літератури.
– У нас є законодавство про венчури та ринок венчурних інвестицій у десятки мільярдів гривень. Проте ці кошти здебільшого не йдуть на фінансування науки. Що міністерство планує робити, щоб змінити цю ситуацію?
– Ринку венчурних інвестицій у нас немає. Венчурних фондів – десятки. Але навіть за присутності українських засновників вони реєструються за межами України, у тих країнах, де менші податки і краще захищена інтелектуальна власність. Якщо в Україні з’являється команда з перспективними напрямками досліджень, дуже швидко інтелектуальний продукт реєструють десь у Швейцарії, Голандії чи на Кіпрі, сам прилад (умовно) виробляють через дешевизну в Китаї, а команда фізично може з’явитися у Сполучених Штатах Америки. Іноземні компанії хочуть не просто фінансувати якісь наукові дослідження в Україні. Вони прагнуть одержати повні права на інтелектуальну власність, що дискримінує вітчизняних науковців. Для нас важливо заохотити і глобальний бізнес, і своїх винахідників, виробляти кінцевий продукт в Україні, щоб саме тут одержували прибуток і платили податки.
Можливо, насамперед це стосується галузі інформаційних технологій.
Несподівано для всіх, передусім для української держави, Україна опинилася серед світових лідерів за кількістю і якістю ІТ-фахівців. За даними  дослідження Exploring Ukraine IT Outsourcing Industry-2012, наша країна на початок минулого року посіла четверте місце у світі. Проблема в тому, що українці переважно працюють на аутсорсинг, виробляючи лише частини фінального продукту, одержуючи заробітну плату безпосередньо від глобальних компаній, для яких вони працюють.
Чи широко відоме ім’я унікального українського винахідника Дмитра Костика? Він також змушений використовувати для просування і захисту своїх проектів закономірності глобального розподілу пріоритетів. Україна не дає йому жодних можливостей, не залишаючи для власного розвитку також ніяких перспектив (http://ain.ua/2013/03/21/117348). Парадоксально, але бурхливий розвиток ІТ-галузі в Україні відбувся поза увагою держави.
Потенційно наша ІТ-галузь у структурі формування державного бюджету повинна витісняти чорну металургію. Продуктивність праці у високотехнологічному секторі економіки, зокрема в ІТ-індустрії, удесятеро вища, ніж у сировинних і низькотехнологічних галузях. Але сьогодні понад 95% економіки України перебуває «в минулому» – це 3-й та 4-й технологічні уклади – чорна металургія, нафтохімія тощо, а на сучасні 5-й та 6-й технологічні уклади, куди, зокрема, входять інформаційні, біо- та нанотехнології, припадає менш як 5% економіки. У світі відбувається боротьба за інтелект, якщо хочете – за мізки.
Україна володіє величезним інтелектуальним потенціалом, але поки що, на жаль, не хоче і не вміє ним користуватися.
– Кінцева участь в інтелектуальних правах результату наукової праці – це питання законодавства чи домовленостей науковця та корпорації?
– Я думаю, це питання і законодавства, і домовленостей. Але домовленості реалізуються в інвестиційно привабливих країнах. Великі міжнародні корпорації (MNC), окрім Samsung, не відкривають своїх  дослідницьких (R&D) центрів в Україні. Вони представлені лише офісами з вужчим колом обов’язків. Україна для них, як і для вітчизняних інвесторів, не приваблива. Ми продовжуємо рухатися в річищі радикально ліберальної риторики, що є іншою крайністю, якщо порівняти з радянським плановим господарством. Вільний ринок сам собою не сформує точки прориву і зростання. За таких умов Україна не знайде свого місця у глобальному розподілі праці. Очевидно, що ІТ (і не тільки) і є такою потенційною точкою зростання.
Є поодинокі приклади успішних інноваційних проектів в Україні. Колись один науковець прийшов на «Запоріжсталь» і сказав: «У мене є винахід, який дасть змогу в декілька разів скоротити використання електроенергії. Щоб запустити його, вам треба зупинити мартени». Йому відповіли, що  він дивак, бо мартенівські пічі в принципі не зупиняються. Пізніше винахідник знайшов бізнесмена, який поставив питання інакше: «Чи ви збираєтеся зупиняти мартени на ремонт?» Він зумів домовитися з керівництвом, винахід було успішно перетворено на інновацію, і в підсумку кожен отримав свою частину прибутку. Але як система венчурний бізнес в Україні не працює.
На заваді стоїть ще й інфраструктурна проблема: бракує ланки між дослідницькою інституцією та виробництвом. Ідею потрібно «упакувати», продати, одержати швидку інвестицію, яка дасть можливість винаходові стати інновацією.
– Що ви пропонуєте робити для покращення ситуації з інвестиціями, венчурними тощо?
– Необхідно змінювати податкове законодавство та створювати нові інфраструктурні виробничі можливості. Варто розуміти, що в перспективі ми маємо змінити структуру національної економіки та державного бюджету. Нам потрібно розвивати венчурний бізнес і ставити на потік стартапи. Те, що безпосередньо виробляється розумом, має бути в перших рядах! Держава повинна стимулювати освіту, науку і стартапи. В Україні надзвичайно сильний людський капітал. Наші люди розуміють: якщо вони самі собі не допоможуть, їм не допоможе ніхто. Тому потрібно вкладати в молодь, яка прагне самореалізації. Якщо ми цього не робитимемо, вона себе чудово реалізує – але вже не в Україні.
– За останні роки можна назвати лише поодинокі приклади публікацій українських IT-науковців у американських наукових виданнях. Через це постає запитання: на основі яких даних зроблено висновки, що в Україні хороші ІТ-фахівці?
– Через те, що немає злагодженої системи науки та вищої освіти, ті люди, які мали б робити такі публікації, переважно зорієнтовані на заробітчанство. Бути науковцем в Україні не престижно, а успіхи в дослідженнях і відкриттях не тягнуть за собою відповідну матеріальну нагороду.
– Як інтегрування вищої освіти України в європейську впливатиме на держзамовлення?
– Непросте запитання, оскільки в нас є певна технологія формування держзамовлення. Вона багатоступенева, штучно ускладнена й неефективна. Формально в цій процедурі беруть участь місцева і центральна влади, працедавці й самі університети. Ми говоримо про кількість фахівців для різних галузей народного господарства, а потрібно звернути першочергову увагу на питання якості.
Так, українські університети випускають забагато економістів і юристів. Проте хороших фахівців завжди важко знайти. Постає проблема співвідношення кількості і якості вищих навчальних закладів. Тож питання формулюється інакше: чи справді ми даємо замовлення якісним університетам, які ефективно співпрацюють із ринком праці?
Можу сказати, що цього року Міністерство освіти і науки надаватиме державне замовлення лише найкращим вітчизняним університетам для реалізації потреб у найважливіших професіях. Інтеграцію української вищої освіти у світову систему слід буде вимірювати темпами імплементації щойно ухваленого революційного для наших теперішніх умов нового Закону «Про вищу освіту».
 А від чого залежить кількість університетів, потрібних тій чи іншій державі?
– У 1990-х роках університетам потрібно було виживати. Різноманітні профільні виші відкривали нові, часто невластиві для себе спеціальності, що в підсумку негативно вплинуло на їхню якість. Зовсім не важко було зареєструвати новий університет.
Міждержавне визнання дипломів потрібне тоді, коли в нас є спільний ринок праці. Якщо ми хочемо, щоб країни Європейського Союзу визнавали українські дипломи, це означає, що ми виштовхуємо наших випускників на західноєвропейський ринок праці.
Що таке університет? Насамперед це місце, де відбуваються наукові дослідження. А в Україні переважна більшість приватних і значна кількість державних університетів не проводять жодних досліджень. Розрив між можливостями державних і приватних університетів також  свідчить про брак реальних ринкових відносин. Інакше  приватні університети давно б складали реальну конкуренцію державним. В Україні справді забагато університетів. У результаті успішно проведеної реформи їхня кількість має зменшитися, а якість – збільшитися.
– Коли заплановано створити Національне агентство з  якості освіти?
– Це принципово нова структура, передбачена новим Законом «Про вищу освіту», яка буде професійно незалежною й формуватиметься за квотовим принципом: від держави, вишів різних форм власності, працедавців, представників НАН України і студентства. Сумнозвісний ВАК зникне, але це не означає, що Національне агентство з якості повністю замінить ВАК. Адже значні права передаються університетам як справді автономним закладам. Можливо, нова агенція запрацює вже цього року. Ми використаємо для цього бюджетні призначення для ВАК.
Найближчим часом Міністерство освіти і науки України розробить план імплементації нового закону через почергову підготовку підзаконних актів. Зокрема, буде оновлено правила підготовки та захисту дисертацій, у тому числі – на одноразових спецрадах, сформульовано правила щодо зменшення навчального навантаження з 900 до 600 годин. Зокрема, в Україні, як на Заході, зменшиться кількість предметів, але вони матимуть більше годин. Наші викладачі зможуть більше увагу приділяти науковим дослідженням, публікуватися.
– Ви наводите приклад західних інституцій. На Заході якість навчальних закладів, зокрема, визначають за кількістю наукових публікацій викладачів цих закладів. Чи справедливим є такий критерій для українських навчальних закладів?
– У нас є досить відомий у певних колах термін про так звані фахові видання – «мурзилки». Двадцять публікацій на докторську і п’ять на кандидатську, на мою суб’єктивну думку, – абсурд. Ми повинні рухатися до збільшення вимог щодо публікацій у міжнародних реферованих журналах, а для природничих наук – із високим імпакт-фактором. До речі, в Україні вже є багато журналів, які є хоча б у базі даних Scopus. Зокрема, цього року Києво-Могилянська академія запускає три нові електронні англомовні журнали (гуманітарні, соціальні, політичні й правничі науки), і ми хочемо, щоб вони ввійшли в Scopus. Також потрібно вимагати від науковців, публікувати дослідження в міжнародних журналах.
– Чи означатиме інтегрування української освіти в загальноєвропейську, що українські дипломи визнаватимуть у Європі?
– Не варто вести мову про визнання наших дипломів. Це не першочергове завдання. Міждержавне визнання дипломів потрібне тоді, коли в нас є спільний ринок праці. Якщо ми хочемо, щоб країни Європейського Союзу визнавали українські дипломи, це означає, що ми випихаємо наших випускників на західноєвропейський ринок праці. Так само додаток європейського зразка до українського диплому не потрібен усім нашим випускникам, а лише тим, хто хоче продовжувати навчання за кордоном. Визнають людину, її рівень підготовленості. Також одна академічна інституція визнає іншу.
– Але ж саме тому, що дипломи не визнають, багато фахівців, які працюють у ЄС, мусять проходити там процедуру визнання самостійно…
– На Заході система нострифікації достатньо проста. Вони поцікавляться, що це за університет, подивляться предмети, години і бали. В Україні ж процес нострифікації західних дипломів був дуже складним і принизливим. Це майже повторний захист. Та новий Закон «Про вищу освіту» все спростить через збільшення прав університетів.  
– Болонський процес розпочався в Україні 2005 року. Він мав стати засобом забезпечення галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів і сертифікації. Як ви оціните цей процес?
– Болонський процес в Україні так і не почався, бо ми майже нічого ми не зробили для нього. Ще 2010 року я був на конференції Асоціації європейських університетів, паралельно там відбувалася конференція міністрів освіти країн Євросоюзу. Вони підтвердили, що Болонський процес у них завершено. В Європі було оголошено про створення Єдиного європейського простору вищої освіти. Україна виглядала білою плямою за всіма головними  критеріями. Знову наголошу, що процес глобальної інтеграції української вищої освіти тепер залежить від успіху імплементації нового Закону «Про вищу освіту».

А ТИМ ЧАСОМ: 


Науково-технічний потенціал це необхідна передумова розвитку та конкурентоспроможності вітчизняної продукції.
Що ж гальмує його реалізацію в Україні?
По-перше – науковий потенціал гальмується великою часткою морально застарілого обладнання та технологічних процесів у наукових установах.
По-друге, відбувається необрунтована приватизація наукових закладів, коли не враховується вартість інтелектуальної власності наукового потенціалу.
По-третє, фінансові вкладення у наукові розробки знаходяться на критично низькому рівні, а бізнес поки що не знайшов свого місця у сфері. Й, окрім усього згаданого, існує висока плинність кадрів молодих спеціалістів.
Положеннями законопроекту "Про державну підтримку галузевої науки" визначалися головні напрями вирішення злободенних проблем через державну підтримку системи науково-дослідних, дослідно-конструкторських та проектно-технологічних установ. Зокрема, одними із найефективніших заходів мали стати цільові субсидії галузевим науковим установам, а також звільнення, за рішенням місцевих органів влади, від плати за землю, яка використовується ними для здійснення основної наукової або науково-технічної діяльності.


Останнім часом продовжує спостерігатися негативна тенденція до зменшення кількості офіційно атестованих наукових установ. За результатами останньої атестації їх кількість зменшилась майже на чверть порівняно з минулими роками. Тільки за післякризовий період (2008-2010 роки) було доведено до банкрутства декілька провідних установ, таких як ДП "Верстаторобот", "КБ радіозв'язку", "НТЦ Приладобудування", ВАТ "НДІ спеціальних способів лиття" тощо. Крім того, за результатами роботи торік виявились нерентабельними близько 40 атестованих наукових установ. Причини цього не лише фінансова криза в країні, а й невміння (чи небажання) керівників працювати у нових ринкових умовах.
Чи змінилося щось на сьогодні? Питання риторичне…