Нещодавно у Львові відбулася ХІ Міжнародна конференція-виставка «Проблеми корозії та протикорозійного захисту конструкційних матеріалів» – «КОРОЗІЯ–2012». Організований захід Українською асоціацією корозіоністів (УАК), Фізико-механічним інститутом імені Г.В.Карпенка та Івано-Франківським національним технічним університетом нафти і газу, а проводився під патронатом Європейської корозійної федерації, НАНУ й Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України. Упродовж трьох днів у приміщенні Будинку вчених панувало свято науки, озвучене українською, англійською та російською мовами.
З початком опалювального сезону у багатьох виникає законне питання – чому холодно у наших оселях? Чому так багато поривів на теплотрасах?
І ще на багато таких ЧОМУ?.. Попробуємо відповісти устами фахівця!
Пропонуємо Вашій увазі одну із готових до впровадження розробок Фізико-механічного інституту,
а також інтерв’ю із членом-кореспондентом НАНУ Василем Похмурським, головою оргкомітету Конференції, президентом УАК, заступником директора ФМІ.
— Василю Івановичу, наскільки актуальною є проблема захисту від корозії у світі загалом й в Україні зокрема? На що слід звернути увагу із урахуванням сучасного стану металофонду нашої держави?
— Питання антикорозійного захисту для України особливо актуальне, оскільки наша держава є однією із найбільш металонасичених країн у Європі. Загалом, якщо провести невеличкий історичний екскурс, ситуація виглядає так. Ще перед розпадом у СРСР виробляли понад 115 млн тонн сталі, половину з яких – в Україні. Тобто у нас на одного мешканця на той час припадала 1 тонна сталі – і це вважалося досягненням. Чим була спричинена така потреба? Матеріал швидко виходив з ладу внаслідок ржавіння, зношування, і треба було його оновлювати. Шахтами й рудниками були зайняті великі території. І ми хвалилися, що в нас найбільше на душу населення виробляють металу. А в світі вже на той час зародилася тенденція до зниження випуску металу на душу населення, оскільки з’являлися більш високоякісні матеріали, більш захищені. Основна маса металоконструкцій у нас введена у експлуатацію понад 40 років тому. А оскільки захисту від корозії належної уваги не надавали то й, відповідно, ступінь їх зношування на сьогодні наближається до критичного!
Наведу кілька прикладів із світової практики про те, як належний догляд продовжує вік металоконструкцій.
Перший – Ейфелева вежа. Збудована понад 120 років томувона «жива» і досі й гарантовано простоїть ще стільки ж. Хоча пророкували їй вік 15–17 років. Причина – регулярний контроль і надійний захист від корозії.
Наші ж лінії електропередач, наприклад, нині поіржавіли чи продовжують іржавіти. Найменша буря повністю знеструмлює регіони України і справа тут не у силі стихії а у практично зношених опорах, що свого часу не були належно захищені від корозії. Склалася парадоксальна ситуація – у Західній Європі вздовж автобанів ви не побачите жодної металевої конструкцій, яка б не була захищено (вкритою цинком або алюмінієм). Де експлуатується відкритий метал – практично все захищено. А в нас – лише ЛЕП-750. І, на превеликий жаль, найближчим часом покращення ситуації не передбачається!
В Україні покриття цинком чи алюмінієм металоконструкцій використовують у дуже обмежених обсягах. Вітчизняна металургійна промисловість на сьогодні, окрім невеликої кількості труб малого діаметра й окремих видів листового металу (оцинкування), іншого попередньо захищеного цинком сортаменту виробів не випускає. Й питання антикорозійного захисту віддано на відкуп споживачам металопрокату. А у них до таких «дрібничок» руки не доходять! Не маючи достатніх засобів й сертифікованих технологій із виконання таких робіт, вони перекидають вирішення проблеми на експлуатаційників – на цьому коло замикається. У державі не існує єдиного порядку здавання у експлуатацію стратегічно важливих обєктів із урахуванням проблеми їхнього антикорозійного захисту, який би відповідав європейському рівню.
Отже, підсумовуючи сказане, слід передусім звернути увагу на дві проблемні речі – відсутність єдиної загальнодержавної нормативної бази, яка б визначала порядок впровадження в експлуатацію й власне саму експлуатацію важливих об’єктів, які потребують тривалого антикорозійного захисту, й необхідність дотримання належної технологічної дисципліни при проектуванні, виготовленні та ремонті таких об’єктів, споруд тощо.
До речі, на засіданні Міжвідомчої комісії з питань науково-технологічної безпеки при Раді національної безпеки та оборони України було заслухано мою доповідь «Про стан захисту металофонду України від корозії», підготовану ФМІ ім. Г.В. Карпенка НАН України та Українською асоціацією корозіоністів, відзначено актуальність проблеми і рекомендовано урядові сформувати із цієї проблеми цільову державну програму. Було розроблено й погоджено із Президією НАН України та профільними міністерствами концепцію такої програми й передано її у Кабінет Міністрів. Наразі далі рекомендацій процес не зрушив, але, сподіваюся, завжди так не буде.
– Василю Івановичу, ми розглянули так би мовити технічний бік проблеми, але ж не лише він є визначальним…
– Окрім сказаного, слід наголосити на ще кількох, я б сказав визначальних моментах, що стосуються вирішення проблеми антикорозійного захисту металоконструкцій.
Перший – це момент правовий, який би регламентував питання правової відповідальності за збереження металофонду. Адже більшість об’єктів змінили форму власності й перейшли у приватне володіння, а отже, контролювати їх стан без згоди на це господаря надзвичайно важко. І це проблема, яку слід врегулювати на державному рівні, визначивши організацію, котра мала б право наглядати за об’єктами державного значення і бодай застерігати власника про необхідність їх ремонту чи реконструкції при критичному стані металоконструкції. МНС, СЕС й інші структури мають право втручатися у діяльність підприємства будь-якої власності і застерігати чи навіть карати його керівника за неналежне ставлення до виконання своїх обовязків при недотриманні чи то санітарного, чи пожежобезпечного стану на підприємстів. Я вже не кажу про виконання вимог з охорони праці, котрі контролюють на достатньо високому державному рівні! На жаль, у галузі антикорозійного захисту такі функції не виконує жодна організація й навіть не визначено законодавчо, хто б мав це робити. Адже при аварії на приватизованому об’єкті (трубопроводі, водонапірній вежі чи ЛЕП, що прстраждали від, наприклад, стихійного лиха) наслідки ліквідують коштом держави, а контролювати його стан й запобігати катастрофі законно вона не може!
Другий момент. Навіть якщо Кабмін й визначить відповідального, то постає питання, на підставі яких документів (як підзаконних актів, так і нормативно-технологічних) слід здійснити перевірку того чи іншого об’єкта. На жаль, ми користуємося здебільшого ГОСТ-ами часів СРСР, а вітчизняні сучасні нормативні документи слід створити заново й гармонізувати з міжнародними та європейськими стандартами. Із понад 150 стандартів, які курує Технічний комітет зі стандартизації ТК-85 відповідають вимогам міжнародних лише 10–15%, решту явно застарілі й не відображають сучасного становища як у частині матеріалів для антикорозійного захисту, так і в частині технологій, які використовують нині передові європейські держави.
Окрім того, важливим є ще й такий момент, як майже повна відсутність в Україні сертифікованих засобів ефективного контролю протикорозійного захисту металовиробів.
Є ще питання персоналій, які мають здійснювати перевірку металоконструкції. На сьогодні в Україні немає належно підготованих фахівців у цій галузі. У вітчизняній системі підготовки спеціалістів така спеціальність не передбачена. Хоча кандидатські й докторські наукові роботи із спеціальності «Хімічний опір матеріалів захист від корозії» захищають регулярно. У двох спеціалізованих радах ФМІ ім Г.В. Карпенка НАН України спільно із НТУУ «КПІ» були підготовлені пропозиції до МОН – запровадити вивчення такої спеціальності у вітчизняних профільних уверситетех, та наразі подальшого розвитку ці пропозиції не мають.
– Василю Івановичу, ФМІ ім. Г.В. Карпенка – головна організація з питань корозії і антикорозійного захисту матеріалів в Україні. А Ви, окрім того, є ще й президентом Української асоціації корозіоністів. Розкажіть про завдання членів асоціації до яких, очевидно, долучаєте фахівців інституту. Нещодавно відбулася ХІ Міжнародна конференція-виставка «Проблеми корозії та протикорозійного захисту конструкційних матеріалів» – «КОРОЗІЯ–2012». Що важливого почерпнули на виставці її учасники і які їхні завдання на найближчу перспективу?
– Це єдина в Україні міжнародна конференція яку проводять щодва роки і на якій порушують питання про основні напрями й науково-дослідні розробки сучасних методів протикорозійного захисту, підвищення надійності та довговічності машин і споруд, створення та випуск дослідних партій матеріалів і підготовку технічної документації для їх серійного виробництва, впровадження нових технологічних процесів, приладів і апаратури, підготовку нормативних документів. Основне запитання, на яке дає відповідь цей захід, – визначення пріоритетних шляхів розвитку вітчизняної науки про корозію й протикорозійний захист якими повинні рухатися наші фахівці для максимального сприяння українським виробникам, що працюють у цій галузі.
Скажу одразу: мене турбує дуже мала кількість на конференції доповідей, а, відповідно, і фахових розробок в Україні у такому сегменті науки про корозію, як електрохімічний захист металоконструкцій. До сьогодні наша промисловість користується у багатьох випадках ще радянськими розробками які вже морально застаріли. Наприклад, трубопровід «Дашава – Київ» – патріарх серед трубопроводів, а способи його катодного захисту розроблені академіком І.М. Францевичем ще у повоєнні роки минулого століття. Нині з’явилися нові способи захисту й нові катодні матеріали й сучасні технології, та чомусь цьому напряму приділяють недостатньо уваги. Це колосальна проблема: час минає, об’єкти старіють, аварійність зростає.
Особливою є проблема захисту від корозії підземних комунікацій для Львова, як, зрештою, й для інших мегаполісів, де водогони, газопроводи, каналізаційні колектори експлуатують у особливо важких з точки зору корозії умовах. Лише «Львівводоканал» щосезонно ліквідовує понад 5000 поривів на території міста, а якщо додати ще й комунікації в будинках, то проблема їх надійного захисту стає найважливішою. Йдеться про заміну металевих труб на неметалеві й використання так званого протекторного захисту, який останнім часом впроваджують дедалі ширше. На жаль, власних протекторів Україна майже не випускає, хоча має усю необхідну для цього сировину й зрештою технологічні можливості, а натомість закуповує їх здебільшого в Росії. Чому?
Є проблема із напрацюваннями у галузі захисту від корозії залізобетонних конструкцій – належної уваги антикорозійному захисту армувальних елементів не приділяють. Наш інститут має низку розробок зі створення спеціальних інгібованих добавок до бетону, що захищають його від знелужнення і суттєво продовжують терміни експлуатації. Розробка пройшла натурні випробування й готова до впровадження на профільних підприємствах.
Ще одна розробка наших фахівців – захисні покриття від високотемпературної корозії труб поверхонь нагрівання котлів ТЕС. Технологія надзвичайно актуальна, якщо врахувати, що вона успішно пройшла промислові випробування на реальному об’єкті (котли ТП-100 Бурштинської ТЕС) й продовжує ресурс роботи котельних труб у 1,5–2 рази. Робота рекомендована для розгляду на засіданні Президії НАН України з метою широкого впровадження її на вітчизняних електростанціях.
Що ж до вкладу фахівців ФМІ, то незважаючи на занепад економіки, стагнацію виробництва, суттєве зменшення бюджетного фінансування науки загалом, інститут зберіг за собою позиції лідера. У багатьох напрямах корозійної науки на сьогодні маємо низку міждержавних угод із, наприклад, американцями з дослідження властивостей алюмінієвих сплавів, виконуємо роботи для європейського аерокосмічного комплексу тощо. Тобто своїми позиціями на світовому науковому горизонті інститут не поступається.
Працюємо й для вітчизняного замовника, виконуємо низку НДР у межах загальнодержавної програми «Проблеми ресурсу і безпеки експлуатації конструкцій, споруд та машин» (програма «Ресурс»), Державної цільової науково-технічної програми «Нанотехнології та наноматеріали» й інших.
При ФМІ створено низку підприємств. Наприклад, Державний центр «Львівантикор» (директор – к.т.н. Богдан Генега), який на практиці впроваджує наукові розробки у виробництво. Мобільні бригади обстежують і захищають резервуари, мости, локомотиви та інші об’єкти. Це Державний інженерний центр «Техноресурс» (керівник – к.т.н. Валерій Маруха), що займається захистом і ремонтом будівельних конструкцій, колекторів, гребель на гідроелектростанціях Третє підприємство – «Газотермік» (керівник – к.т.н. Іван Сидорак), розробляє технологічні схеми захисту і відновні покриття для компресорів, двигунів, котлів, теплових електростанцій тощо. Ці підприємства входять у науково-технічний комплекс ФМІ. Є ще низка структур, які зароджувалися при ФМІ, а на сьогодні стали повністю самостійними. Це, скажімо, корпорація «Енергоресурсінвест» (керівник – к.т.н. Іван Ніронович), Технологічний центр з корозійного захисту (керівник к.т.н. Ростислав Левченко), який займається оцинкуванням поверхонь тощо. Словом, політика така: інститут займається науково-технічними розробками, а згадані підприємства беруть на себе їхню практичну реалізацію.
Підсумовуючи розмову, скажу так: лише спільними зусиллями вітчизняних науковців і максимальною увагою з боку держави до проблем антикорозійного захисту ми зможемо належним чином забезпечити збереження металофонду в Україні. Проблем багато, але їх можна вирішити. Була б підтримка держави, – ентузіастів в Україні не бракує.
Спілкувався Михайло Заліско
