Лариса Крушельницька. До 90-ліття від дня народження

  Від багатьох людей можна почути, що такої гарної, ефектної і розумної жінки їм не доводилося зустрічати у своєму житті. І що ті ефектність, розум, цікавість до життя, до людей Лариса Крушельницька зберегла до останніх днів. Про все вона мала свою думку, її життя дало право на це. Вона — раритет XXI ст., частинка старого доброго світу, якого в наш час майже не залишилося. Люди її ґатунку, котрі багато пережили, — вони зовсім інакші. Більш патріотичні, дисципліновані, обов'язкові, чисті. Тоді як сьогодні люди вивчають історію з підручників, Лариса Крушельницька — сама жива історія України. Вона сама творила цю історію. 

Завдяки її розкопкам до наукового обігу ввійшли численні нові матеріали про етнокультурні групи, їх життя, ідеологію, зв'язки з іншими європейськими племенами, влилися численні вироби. Нині вони описані в десятках монографій і відкривають цю епоху на наших землях не лише для України а й для всього світу

5 квітня відомому вченому-археолоуг, доктору історичних наук, професору, активнній громадській діячці Ларисі Іванівні Крушельницькій виповнилось би 90. 

Померла Лариса Іванівна 12 листопада на 89-му році життя, не доживши до ювілею неповних 5 місяців.

У давніх добропорядних українських родинах хлопчики змалку мріяли про військові однострої, дівчатка грали на фортепіано, вивчали мови, а обід завжди подавали у точно визначений час, і вся сім'я обов'язково мала бути присутньою. 

У 1934 р. для Лариси Крушельницької все це майже одномоментно щезло. Родина діда разом із дітьми та внучкою вирішила оселитися у Великій Україні і виїхала до Харкова — "працювати для України". Хай радянської (під червоними прапорами), але ж України! Так думали тоді численні галицькі інтеліґенти, які масово рушили на схід. Крушельницькі зробили це останніми. Після них ніхто у сталінське пекло їхати не наважився. Мрії не здійснилися. Майже всі члени родини були розстріляні або заслані на Соловки, як і тисячі інших "ворогів народу". Ларисі пощастило вижити. Після розстрілу 29-річного батька за дитину клопотала не лише її мама, яка через хворобу залишилася у Львові, а й такі відомі постаті як Катерина Павлівна Пєшкова — перша дружина Максима Горького та дружина покійного вже тоді маршалка Юзефа Пілсудського.

Про ті суворі часи Лариса Крушельницька напише у своїй книжці "Рубали ліс… (Спогади галичанки)". Трагічні події її не зламали й не перешкодили сформуватися сильною, шляхетною особистістю. Виховані у дитинстві людські риси вона пронесе через усе своє життя. 

"Перш за все, коли думаю про Ларису Іванівну Крушельницьку, спадає на думку вроджена інтелігентність і культура цієї людини. Її постійність у переконаннях, відданість роботі і відданість вітчизні. Ту вітчизну вона носить у собі, мабуть, від народження. Крушельницька належить до старого шляхетського українського роду, який упродовж усього часу не спольщився, не злитовщився, не зросійщився", — каже про неї академік НАН України, колишній народний депутат Ігор Юхновський.

Саме він у жовтні 1991 р. рекомендував її на посаду директора Львівської наукової бібліотеки НАН України ім. В.Стефаника. "Вона була абсолютно самодостатньою людиною, знала, чого хоче. І тому чудово впоралася з цією роботою. Фактично, вона довела її до такого впорядкованого стану, як стосовно книжок, так і стосовно зовнішнього вигляду", — вважає Ігор Рафаїлович. 

"У Лариси Крушельницької є порядок у тому, що вона думає, говорить, відчуває. Вона ніколи не фальшує. Може змовчати, перевести тему на щось інше, але не фальшує. Проте коли йдеться про принципові речі, не бачив страху ні перед ким", — каже про неї Микола Бандрівський, учень і багаторічний колега з археологічних досліджень. 

Так розпорядилася доля, що Л.Крушельницька вибрала, з-поміж інших можливих дисциплін, археологію. І кожної теплої пори року поспішала на розкопки. Вона першою за кошти так званого госпдоговірного плану виїхала рятувати пам'ятки на землях майбутнього Яворівського сірчаного комбінату, першою провела розкопки в зоні затоплення Бурштинської ДРЕС, а згодом — на місці нинішнього величезного водосховища Дністровської ГЕС, що на межі Чернівецької і Хмельницької областей. Там, у селі Непоротове Сокирнянського району Чернівецької області, упродовж семи років досліджувала дуже цікаву багатошарову пам'ятку, що охоплювала сліди культур кількох тисячоліть (від трипільської — до періоду ранніх слов'ян), серед яких найбагатшою було велике поселення передскіфського і ранньоскіфського періоду. Місяцями разом із іншими археологами та студентами живе в наметах на березі Дністра. Тішиться надзвичайно мальовничою природою, багато малює і радіє кожній знайденій речі. 

Експедиція під керівництвом Л.Крушельницької фактично була рятувальною. Людей, котрі жили вздовж Дністра з діда-прадіда, виселяли й примушували власноруч вирубувати сади, руйнувати хати, оскільки всю цю територію мало затопити водосховище Дністровської ГЕС. Тепер матеріали з археологічних експедицій Лариси Крушельницької опубліковані. Їх важко переоцінити. Адже вони стали незаперечним доказом того, що життя на цих землях наших давніх і вельми-таки заможних предків буяло набагато раніше, ніж вважала офіційна наука. 

У 1981—1982 рр. Лариса Крушельницька ініціює ще одні надзвичайно важливі розкопки. Цього разу — в Українських Карпатах, на мальовничій Гуцульщині. Дослідниця першою у європейській археології порушує питання про солевиробництво в наших горах. У селах Текуча Косівського району та Лоєва — Надвірнянського району Івано-Франківської області експедиція Лариси Крушельницької виявляє прадавні соляні виробничі центри, яким було близько трьох тисяч років. Причому вони видобували сіль не для потреб місцевого населення, а для обміну на товари по той бік Карпат — у Трансільванію та Семиграддя. В обмін на сіль тогочасні мешканці отримували вироби з бронзи — наконечники списів, бронзові сокири, орнаментовані казани, прикраси тощо.

Відважність дослідниці полягала в тому, що вона почала працювати над досі мало вивченою темою, а саме — періодом пізньої бронзи — раннього заліза. Завдяки її розкопкам до наукового обігу ввійшли численні нові матеріали про етнокультурні групи, їх життя, ідеологію, зв'язки з іншими європейськими племенами, влилися численні вироби — знаряддя праці, зброя, побутовий інвентар тощо. Нині вони описані в десятках монографій і відкривають цю епоху на наших землях не лише для України а й для всього світу. 

"Для археолога дуже важливо не нав'язувати речам свого суб'єктивного бачення, не спотворити істину. Відчувати, що говорить матеріал, що маєш право сказати, — продовжує розповідь М.Бандрівський. — Лариса Крушельницька неодноразово повторювала, що фанатизм ще ніколи не приводив людей до успіху". І далі: "...за всіма тими, здавалося б, мертвими речами археолог мусить відчувати людей. Тих давніх людей зі своїми життєвими проблемами, а якщо хочете — навіть мріями".

У 1991 р. Ларису Іванівну призначають директором Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України. Коли обійняла посаду, то, за її словами, застала там "землетрус". 

"Грошей не було навіть на заробітну плату. Але Бог допоміг..." — розповідала пані Лариса. Першим приїхав представник фонду Аденауера. "Ми допомогли йому організувати виставки в різних містах України, а він допоміг нам відновити навколо бібліотеки огорожу. Знайшлися спонсори серед української діаспори, і ми почали ремонт, — згадувала Лариса Іванівна. — Знаєте, бібліотека має такі багатства! Їх необхідно оберігати. Багато з того, що тоді вдалося зробити, тепер було б проблемою. Не згадуватиму всього, що ми пережили, бібліотека працює і шанована. Це найголовніше. В Україні є моральне запустіння. Тому я постійно кажу молодим: читайте про те, що було, і дивіться вперед. Вираховуйте перспективу, так, як це роблять інші народи. Мало зважати, що буде сьогодні, важливо думати, що буде завтра. На жаль, про це ми мало думаємо. Та читайте! Ви все це маєте у світовій літературі!" 

По приході в бібліотеку вона звернула увагу на те, що у значній частині її приміщень мешкали сторонні люди, а то й цілі сім'ї. Завдяки розумінню і сприянню з боку міської влади вона вирішила й цю проблему: місто виділило п'ять квартир для відселення "чужинців". Оббивала пороги не для себе. Найскладніше, згадує Л.Крушельницька в одному з інтерв'ю, було з обласною друкарнею, яка повністю окупувала підвал головного приміщення бібліотеки на вул. Стефаника. Вібрація від роботи величезних друкарських машин буквально розвалювала будинок. "Коли друкарня нарешті вибралася, було свято. Допоміг директор друкарні "Атлас", який через це мав купу неприємностей, бо хтось написав, що ми дали йому хабара. А ми тоді — голі, босі, майже рік без зарплатні. Про який хабар могла йти мова?!"

Попри організаційні справи, полемізувала із зарубіжними вченими, політиками і просто недоброзичливцями, які ставлять під сумнів право Львівської наукової бібліотеки на свою спадщину. Серед іншого йшлося про викрадені зі Львова рисунки Альбрехта Дюрера. 

У статті "Ще раз про викрадені зі Львова рисунки Альбрехта Дюрера — і не тільки…" вона навела історичні документи. "У 1823 році князь Генріх Любомирський підписав угоду з графом Оссолінським про те, що перший з них передає до бібліотеки графа (згодом — публічна бібліотека ім. Оссолінських у Львові) частину своєї мистецької колекції, у тому числі придбані його сім'єю (вважається, що від родини Габсбургів) рисунки Дюрера. У цій угоді є такі слова: "Предмети, які раз до цієї бібліотеки були внесені, не мають бути ніким зрушені з місця, ні відірвані від неї, але на вічні часи в ній залишатимуться". У свою чергу, граф Оссолінський склав заповіт, у якому записано: "Всі мої друковані книги, рукописи, збірки рисунків, карт, медалей, образів, скульптур, дослівно все, що до творчости і мистецтва відноситься, а після моєї смерти в моїй власності знаходиться, на створення Публічної бібліотеки в столичному місті Галичини Львові передаю і призначаю". 

Лариса Крушельницька озвучила численні факти пограбування львівської бібліотеки у різні часи. "Тривалий час домінувала думка, що літературу з бібліотек Львова в часи німецької окупації вивозили виключно фашисти. Про це писали радянські засоби масової інформації, і навіть ми — майже до минулого року. Сьогодні відомі достовірні факти, які засвідчують, що дві найбільші акції вивезення літератури і мистецьких творів здійснили польські працівники за підтримки німецьких окупаційних чиновників. (Див. Czasopismo Zakladu Narodowego imenia Ossolinskih, zeszyt 1, s 158-165).

Перша акція датується 18 березня 1944 р. Тоді вивезено до Кракова 35 скринь найціннішої літератури з бібліотеки Оссолінеуму (1225 рукописів, 2226 грамот, 1167 стародруків), а також колекції з інших бібліотек (Чарторийських, Павліковських та ін.). Туди ж були вкладені найбагатші нумізматичні колекції з музеїв Львова. 

Другий транспорт до Кракова відправлено 1 квітня 1944р. В опломбованому вагоні було: 969 рукописів, 381 грамота, 849 стародруків, 2371 рисунок з бібліотеки Оссолінських, а також стародруки та художні твори з інших бібліотек Львова".

У наступні 1946 та 1947 рр., відповідно до угоди з Москвою, було відібрано найцінніші книжкові та рукописні матеріали (понад 220 тисяч із понад 300 тисяч каталогізованих примірників). Запаковано у сотні скринь, на виготовлення яких пішло сотні кубометрів лісу, понад тонну цвяхів та дроту, і двома величезними партіями відправлено до Польщі. 

За час керівництва Л.Крушельницької підписано довготривалі угоди про співпрацю з провідними бібліотеками та культурними центрами Європи, Північної Америки і країн СНД. Вона активно працює у складі Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті міністрів України. 

Біографи відзначають, що широкого міжнародного резонансу набули не тільки археологічні дослідження Л. Крушельницької, а й її публіцистична діяльність як директора Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. У цих статтях вона боролась за Україну. "Скільки героїзму виявили наші люди в неволі, в боротьбі з усіма навколишніми ворогами та окупантами… А коли треба було закотити рукави і взятися за працю, опустили руки й дозволили сісти собі на голову усіляким пройдисвітам і злодіям. А тепер що робимо? А воюємо між собою, за традицією, але вже без патріотизму". 

Ще одна грань таланту Лариси Крушельницької — мемуаристика. Її добре знали як почесного директора Національної бібліотеки імені В.Стефаника, дійсного члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка, голову Археологічної комісії НТШ, члена наукового товариства "Український історик" (США), члена Львівської організації ЮНЕСКО. Але вона також лауреат премії імені Олени Теліги. Видатні письменники хвалять її мемуаристику, інші книжки. Вони написані гарною мовою. Серед її книжок є й книжка для дітей — "Звірятка у моєму житті", яка вже стала бібліографічною рідкістю. Тут спогади про археологічні експедиції та пов'язані з ними події. 

Ще одна важлива для України книжка, написана у співавторстві з Миколою Бандрівським, "Золоті Михалківські скарби та їх доля", — розповідає про розкрадення українських цінностей. Доклалися до розграбування і приватні особи, і тодішні державні інституції, врешті-решт родина графа Дідушицького купила все, що залишилося. Частину розпродали невідомо кому, решту доконали радянські чинники. У книжці порушено питання не лише про трагічну ситуацію із золотими скарбами з Михалкова, а насамперед про духовне і культурне багатство, яке було у ті далекі часи на українських землях. Про те, що відбувалося вже у XX ст., зокрема під час і після Другої світової війни, потрібна окрема розмова. 

У передмові до своєї книжки "Від сьогодні до завтра…" Лариса Крушельницька напише: 

"Це неправда, що окупанти грабують лише добро. "…Щоб загарбать і з собою взять у домовину…". То примітивні окупанти. Справжні — грабують передусім пам'ять. І роблять це досконало від перших до останніх днів своєї влади і сили. Коли народ втратить пам'ять, розуміння своєї історії, своєї ваги і ролі, яку йому визначив Всевишній на землі, тоді він винищиться сам. Він віддасть свої дорогоцінності без боротьби. Втративши усвідомлення їх вартості, сам допоможе грабувати. Йому підкинуть кістку, а він повірить, що це "Божа Благодать", і не зоглянеться, коли його роздягнуть догола, ще й висміють".

***

Крушельницька Лариса (1928–2017) ― український археолог, письменник, громадський діяч. Навчалася у Художній академії Штутґарта, Львівському державному університеті. Понад 40 років працювала в Інституті суспільних наук Академії наук УРСР, а з 1991 по 2003 рік очолювала Наукову бібліотеку імені Василя Стефаника у Львові. Спеціалізувалася на дослідженні археологічних культур бронзового та ранньозалізного віку. Видавництво «Астролябія» видало дві її автобіографічні новели «Рубали ліс» і «Звірятка у моєму житті», а також збірку публіцистики «Від сьогодні до завтра».

Лариса Іванівна – дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, голова його археол. комісії. Онука А.Крушельницького та М.С.Крушельницької, племінниця В.Крушельницької, Б.Крушельницького, Т.Крушельницького, О.Крушельницького, двоюрідна сестра М.Т.Крушельницької. Народилась в м. Стрий у сім'ї І.Крушельницького та Галини Крушельницької (у дівоцтві – Левицька). Визначальними факторами її життєвого шляху, окрім власної природи та духу сімейних традицій, були трагічні події, пов'язані зі знищенням більшовицьким режимом більшості членів її великої родини, переслідування та важкі матеріальні умови існування. У 16 років як "остарбайтер" працювала на одному з алюмінієвих заводів у Пд. Німеччині (м. Зінген, 1944–45). По завершенні Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 повернулася до Львова, навчалася в серед. школі. 1947 почала працювати художником-реставратором відділу археології Львів. установ АН УРСР. Від 1951 – в Ін-ті сусп. наук АН УРСР (нині Інститут українознавства імені І.Крип'якевича НАН України). 1960 заочно закінчила істор. ф-т Львів. ун-ту. 1961 стала м.н.с. Ін-ту сусп. наук, 1973 захистила кандидатську дисертацію й наступного року була переведена на посаду ст.н.с. Після захисту 1991 докторської дисертації займала посаду пров. наук. співробітника. У жовт. 1991 призначена директором Львів. наук. б-ки ім. В.Стефаника АН України (з 1994 – Львів. наук. б-ка ім. В.Стефаника НАН України, з квітня 2008 – Львівська національна наукова бібліотека України імені В.Стефаника), керувала цією установою до 2003, потім стала почесним її директором. Водночас від 1999 працювала (за сумісництвом) професором Львівського національного університету. Була заст. голови громад. організації "Львівська бесіда".

 

Розстріляна і знищена родина Крушельницьких. Сидять зліва: Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса, батько-Антін. Стоять: Остап, Галя, Іван, Наталя, Богдан

Антін Крушельницький з синами Богданом (учитель) та Остапом (викладач) був розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Дочка Володимира (лікар) вбита на Соловках, через три роки після їхньої смерті розстріляли ще двох синів Антона Крушельницького – Івана (художника, поета) і Тараса (перекладача, письменника). Після розстрілу тата шестирічна Лариса опинилася в росіському місті Курськ. Завдяки старанням мами Галини Левицької, яка залишилася у Львові, допомозі дружин польського маршала Юзефа Пілсудського та російського письменника Максима Горького дитину вивезли до Львова.

«Міжнародний виставковий центр» запрошує!

 

Олег Романів. До 90-ліття від дня народження.

21 березня 2018 року виповнилось би 90 років Олегу Миколайовичу Романіву — Голові Наукового товариства ім. Шевченка в Україні, Генеральному Секретареві Світової Ради НТШ, член-кореспонденту НАН України, заслуженому діячеві науки і техніки України, провідному українському ученому механіку-матеріалознавцю, суспільствознавцю та організатору науки.

Олег Романів народився і провів юність в найбільш північному місті Львівщини м. Сокалі, хоча все його наступне професійне життя пов’язане з нашим древнім Львовом. Після закінчення Львівського політехнічного інституту та аспірантури при цьому ж інституті перейшов на науково-дослідну працю в Інститут машинознавства і автоматики (сьогодні Фізико-механічний інститут ім. Г.В. Карпенка Національної академії наук України), в якому упродовж сорока років пройшов довгий шлях від молодшого наукового співробітника до заступника директора з наукової роботи — члена-кореспондента Національної академії наук України.

Олег Романів — відомий в Україні та за рубежем вчений в галузі металознавства та міцності конструкційних матеріалів. З його іменем пов’язане створення нових методів термомеханічного зміцнення металів та нового наукового напрямку в науці про міцність — структурної механіки руйнування матеріалів.

Перші наукові праці О. Романіва присвячені дослідженню нестаціонарних коливань у механічних системах. Впродовж 1963–1971 рр. вчений зосередився на розвитку методів високотемпературного термомеханічного зміцнення сталей, встановив закономірності впливу зміцнення на тріщиностійкість і схильність до корозійного розтріскування та водневого окрихчення сталей.

Романів розвинув електронно-фрактографічний аналіз металів, зокрема прицільно-статистичний метод мікрофрактографії зламів. У дослідженнях мікромеханічних процесів в’язкого руйнування ним введено фрактографічні поняття в’язкого температурного та відпускного переходів, перлітної смугастості, диференційовано фрактографічні ознаки та деформаційні критерії коалесценції ямок за нормального та зсувного відриву.

   Починаючи з 80-х років наукова діяльність О. Романіва спрямована на формування нового наукового напряму – структурної механіки руйнування конструкційних матеріалів. З позицій механіки руйнування розроблено критерії структурної оптимізації різних класів конструкційних сталей, які забезпечують поряд з високою міцністю також підвищений рівень тріщиностійкості, сформульовані принципи мікромеханічного моделювання процесів поширення тріщин, які ґрунтуються на мікрофрактографічному відображенні процесів руйнування та структурі сплавів. Сформульовано правила структурної оптимізації сталей і з позицій механіки втомного руйнування.

   О. Романів розгорнув дослідження в галузі структурної механіки корозійного руйнування металів та сплавів. Ним розроблено підходи та методи оцінки коефіцієнтів інтенсивності напружень у корозійно-механічних тріщинах з урахуванням їх мікро- та макророзгалуження та затуплення вершини, визначено основні прояви масштабного ефекту корозійно-статичної тріщиностійкості конструкційних сталей, з учнями створив новий клас інгібіторів росту тріщин у корозійно-наводнювальних середовищах.

Науковий доробок професора О. М. Романіва становить понад 1000 наукових і науково-популярних публікацій, у тому числі десять монографій, два довідники, сорок винаходів. Наукова школа вченого це 6 докторів та 27 кандидатів наук. У галузі технічних наук у 1995 році його вдруге (вперше – у 1976 році) відзначено званням лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки за цикл монографій «Механіка руйнування і міцність матеріалів», а у 1998 році почесним званням «Заслужений діяч науки і техніки України» і медаллю М. Грушевського (від НТШ в Україні).

В 1989 р. львівські вчені відновили діяльність Наукового товариства ім. Шевченка в Україні. У цьому ж році як один із чільних ініціаторів відновлення Товариства, він обирається його головою, а з 1992 р. — генеральним секретарем світової спільноти НТШ. Саме з цього часу проф. Олег Романів радикально змінює напрямок своєї творчої праці в руслі потреб національного відродження та розбудови українознавчих студій в Науковому товаристві ім. Шевченка, у його змаганні до повернення своєї колишньої ролі першої національної, загальнодержавної української академії наук.

У Фізико-механічному інституті ім. Г.В. Карпенка відбулось засідання Вченої ради присвячене вшануванню пам’яті видатного науковця.

Доповідь «Учений, організатор науки, громадський діяч – до 90-річчя з дня народження О.М. Романіва» виголосив доктор технічних наук, професор Г.М. Никифорчин.

Спогадами про життя і діяльність Олега Миколайовича поділились директор Інституту, академік НАН України З.Т. Назарчук, почесний директор ФМІ, академік В.В. Панасик, член-кориспонденти В.І. Похмурський та О.Є. Андрійків.

Науковий доробок Олега Романіва високо оцінений вітчизняною та міжнародною науковою спільнотою.

Науковці Інституту, соратники О.М. Романіва поклали вінок до його могили на Личаківському кладовищі.

Година Землі – наймасовіший екологічний рух на планеті

24 березня, весь світ буде «ловити зв’язок із Землею», бо саме цього дня відбувається Година Землі - наймасовіший екологічний рух у світі. Мільйони людей щороку долучаються до Години Землі. Це міжнародна кампанія, ініційована Всесвітнім фондом природи WWF, під час якої люди та організації о 20:30 на одну годину символічно вимикають зайве освітлення та електроприлади, щоб об’єднатися та показати готовність до дій заради майбутнього планети.

«Година землі - це гарна нагода відновити зв’язок з природою, замислитись над особистим впливом на довкілля. Багато людей вважає, що саме сміття найбільше шкодить природі. Так, але це лише вершина айсбергу. Адже для вироблення речей й вирощування їжі, величезні природні території вилучаються з природи під поля та добувні кар’єри, вирубуються ліси. Для виготовлення та транспортування товарів спалюється викопне паливо, що призводить до зміни клімату. Саме втрата землі та зміна клімату є основними причинами втрати біорізноманіття. Згідно зі звітом WWF «Жива Планета» 2016», за останні 50 років ми вже втратили 58% чисельності популяцій хребетних тварин світу. Тож коли ми змінюємо свої звички на менш «сміттєінтенсивні», ми зменшуємо загальне навантаження на природу», - коментує Ірина Миронова, представник WWF в Україні, ініціаторка Zero Waste Lviv.  

Але львів’янам пропонують подумати про природу та її збереження не лише годину, а увесь день. Тому запрошують на Zero Waste Fest до Години Землі 24 березня з 12:00 на !FESTrepublic.

Це фестиваль для всіх, кому небайдужа доля планети. Zero Waste Fest збере львівські екоініціативи, спікерів, будуть також майстер-класи, Zero Waste ярмарок і навіть екологічна програма для дітей. А ввечері можна буде піти на концерт Somali Yacht Club, які доєднаються до кампанії зі збереження планети.

Організатори очікують на фестиваль і тих, хто ще ні разу не пробував сортувати сміття, і тих, хто вже добре знає що таке Zero Waste і розрізняє маркування на пластикових пляшках. Тому в програмі фестивалю є особлива ініціатива, яку реалізовує Інститут лідерств та управління УКУ. Zero Waste Academy - навчальна програма, яка має на меті підсилити знаннями та навичками Zero Waste активістів.

«Для того, щоб ефективніше поширювати та впроваджувати Zero Waste практики, потрібні знання, вміння та бажання це робити. Zero Waste Academy саме для цього і створена - щоб підсилити активістів, які вже є активними у сфері Zero Waste та масштабувати їх вплив. Водночас, програма Академії буде корисною та цікавою всім пересічним гостям фестивалю» - розповідає Софія Сидоренко, представник Інституту лідерства та управління УКУ. До слова, реєстрація вже відкрита.

У свою чергу ініціатива Zero Waste Lviv зорганізує лекційну програму про екопрактики: компостування, безсміттєве батьківство та інші практики в стилі Zerо Waste.

Львівська обласна бібліотека для дітей запрошує маленьких учасників фестивалю на спеціальну екопрограму. Тут діти зможуть побавитись в гру про сортування сміття та зробити еколистівку на майстер-класі. Для них також організують екочитання та огляд книг на екологічну тематику.

Організатори події: Всесвітній фонд дикої природи в Україні, Zero Waste Lviv, Інститут лідерства та управління УКУ, Холдинг емоцій «!FEST»

Довідка

Година Землі – це всесвітній природоохоронний рух, ініційований Всесвітнім фондом природи WWF. Вимкнення світла на одну годину не має на меті прямої економії енергії. Це символічна дія, яка повинна привернути увагу людей, організацій, бізнесу, країн до екологічних проблем планети та об'єднати їх для вирішення цих проблем. Ефект кампанії набагато більш фундаментальний і довгостроковий, ніж одноразове заощадження енергії – це зміна звичок мільйонів людей, зміщення акцентів із суспільства споживання до суспільства, яке живе в гармонії з природою, це економія природних ресурсів щодня, а не впродовж однієї години на рік.  

Окрім того, Година Землі щороку спрямовує зусилля на нову природоохоронну тему – боротьбу зі зміною клімату, забрудненням, збереження рік та лісів, «зелений» спосіб життя тощо.

Година Землі була започаткована в Сіднеї у 2007 році, коли 2 мільйони людей вимкнули світло у своїх домівках. У 2008 році вже понад 50 млн людей у всьому світі долучилися до Години Землі. У 2009 та 2010 роках Година Землі охопила понад 4500 міст у 128 країнах світу на всіх континентах. Минулий 2017 рік побив усі рекорди – до кампанії приєдналися понад 7000 міст у 187 країнах. За ці роки в рамках Години Землі по всьому світі було втілено тисячі природоохоронних ініціатив. Україна підтримує кампанію 10-й рік поспіль. У 2017 році до Години Землі приєдналися понад 50 міст і містечок України.

Всесвітній фонд природи (WWF) – це одна з найбільших та найповажніших незалежних природоохоронних організацій, представництва якої діють у понад 100 країнах за підтримки більш ніж 5 млн людей по всьому світу. Місія Всесвітнього фонду природи – зупинити деградацію природного середовища планети та побудувати майбутнє, в якому людство житиме в гармонії з природою. Цього можна досягти шляхом збереження біологічного різноманіття світу, сталого використання природних ресурсів, зменшення рівня забрудненості довкілля та марнотратного споживання.

       Романа Куць, ЗахідНЕТ

 

Додаткові можливості платформи Web of Science для науковця

 

 

 

Вчімось на помилках

Ви коли-небудь замислювалися чому популярні книги про те «як стати мільйонером», написані людьми що досягли успіху,  нікого з їхніх читачів мільйонером не роблять? 

Або чому успішні компанії на кшталт Майкрософт, Гугл або Фейсбук з'являються раз на десятиліття, хоча історія їх успіху розкладена по поличках, вивчена і навіть екранізована у великому кіно? 

Відповідь проста: будь-яка історія успіху – це завжди везіння, при цьому найцінніша інформація залишається в головах тих, хто успіху домогтися не зміг.

Цей феномен вперше був описаний під час Другої світової війни. І він має вагоме наукове підґрунтя.

Математик Абрахам Вальд вивчав розташування пробоїн, отриманих американськими бомбардувальниками під час виконання бойових завдань. Найчастіше ворожим вогнем були вражені крила, стабілізатори і фюзеляж, найменше пробоїн приходилося на кабіну пілота, двигуни і паливну систему.

Здавалося б, зміцнювати потрібно саме ті місця, які отримали найбільше ушкоджень, проте Вальд вирішив інакше. Він грамотно припустив – сам факт того, що літак зміг повернутися з такими ушкодженнями на базу говорить про те, що вони не є критичними, і зміцнювати потрібно якраз ті частини корпусу, які залишилися цілими. 

Цей висновок підтвердився після закінчення війни, коли з лісів і боліт стали піднімати підбиті літаки. Виявилося, що у них були пошкоджені саме ті місця, про які говорив Вальд – двигуни, паливна система і кабіна пілота. З такими ушкодженнями літак летіти не міг - або гинув пілот, або витікало все паливо, або заклинювало двигун, однак про все це не знали і не могли знати на базі, оскільки літак до неї просто не долітав. 

В результаті всю статистичну інформацію про пошкодження інженери збирали з літаків котрі повернулися, а інформації про загублені машини не було.

Аналогічну помилку ми спостерігаємо і в середовищі бізнесу. Люди прагнуть досконально вивчити біографію успішних бізнесменів, ходять на їх тренінги, купують їх книги про те, як досягти успіху, але, навіть в точності дотримуючись всіх цих порад, успіху не досягають. 

Причина та ж, що і у випадку з бомбардувальниками Вальда, в книгах мільйонерів зібрана найменш потрібна іншим частина інформації – що робити і як себе поводити, коли умови складаються максимально сприятливо. 

Про те що робити, коли все обертається проти тебе в цих книгах немає ні слова. 

Найкориснішою інформацією володіють люди, які намагалися побудувати бізнес і прогоріли, але вони не пишуть книг, а якби й писали, ніхто б їх не купував.

Статистика невблаганна, від 90 до 95% всіх бізнеспроектів розоряються в перші п'ять років, з решти на плаву в наступні п'ять років розоряються ще 80%. У підсумку через 10 років на ринку присутніми залишаються лише 1-2% стартаперів, інші, на жаль, банкрутують. 

При цьому 1-2% залишилися на плаву не тому, що вони зробили все краще за всіх, або прорахували наперед всі ризики, а просто тому, що опинилися в потрібний час в потрібному місці. 

Повторити з нуля власний успіх у них вже не вийде, при цьому в науці експеримент, який неможливо повторити, виконуючи ту ж послідовність дій, називається випадковістю.

Звідси мораль: аналізуючи ЧУЖІ ПОМИЛКИ, – чужий успіх Вам все одно не дістанеться, зате ПІДВИЩИТИ ЙМОВІРНІСТЬ УСПІШНОГО ДЛЯ СЕБЕ результату цілком реально.

Навіщо я про це написав. Останнім часом у соцмережах з’явилось богато різноманітних тренерів, тренінгів, коучів et’s, що обіцяють Вам шалений успіх, За Ваші ж гроші, звичайно. Учіться на помилках. Від’ємний результат в науці теж вважається результатом. Будьте пильні!

За матеріалами Evgeniy Aksenov

ЦКК ФМІ НАН України запрошує до співпраці

Центр колективного користуванні науковими приладами ФМІ запрошує до співпраці

ДЕТАЛЬНІШЕ за посиланням: http://www.ipm.lviv.ua/cem.php

Іван Пулюй. 173 роковини від народження

2 лютого минає 173 роки з дня народження видатного українця Івана Пулюя.

"Він прочитав звістку про Рентгенове відкриття, лежачи ще в ліжку. Підірвавшись із нього і схопившись руками за голову, він раз у раз скрикував: "Моя лямпа! Моя лямпа!".

Так згадував син Пулюя про день, коли батько довідався, що його відкриття приписано іншому. Пулюй одразу сів писати листа колезі – Вільгельму Рентгену. Він запитував Рентгена, чи користувався той подарованими йому "лампами Пулюя", Рентген не відповів…

Пулюй 20 років досліджував невидимі Х-промені, відомі нині як рентгенівські. Із його експериментами Вільгельм Рентген був добре знайомий. У Страсбурзі вони працювали в одній лабораторії. Свою першу трубку Пулюй сконструював на 14 років раніше за Рентгена. Саме Пулюй пояснив природу виникнення Х-променів. Йому належить і перший знімок повного людського скелета.

Чому ж так сталося, що відкриття українця відоме світові під іншим іменем?

Це у листі до Пулюя пояснив Альберт Ейнштейн, котрий був його добрим товаришем: "Не можу Вас нічим утішити: що сталося — не змінити, — писав Пулюєві Альберт Ейнштейн, з яким багато років приятелював. — Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, — яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа".

Іван Пулюй – збудував першу в Австро-Угорській імперії електростанцію, удосконалив телефон, першим дослідив неонове світло, налагодив промислове виробництво люмінесцентних ламп власної конструкції.

Був першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету, радником цісарського двору. Отримав пропозицію стати міністром освіти Австро-Угорської імперії, але відмовився за станом здоров’я.

Крім того Пулюй знав 15 мов. Переклав на українську мову Біблію. Батьки, які були дуже релігійними, хотіли аби він став священиком. Відмовившись від цього Пулюй втратив їхню фінансову підтримку, але зумів досягти всього сам.

Фізик виявився не лише талановитим вченим та винахідником, але й сімейною людиною: з дружиною, яка була на 18 років молодшою за нього, у них народилося 15 дітей, із яких живими до смерті Пулюя залишилося лише шестеро.

А 31 січня цього року минуло 100 років від дня смерті цього видатного українського вченого та громадського діяча.

Нагадаємо, що НАН України ініціює звернення до Міністра закордонних справ України вийти з клопотанням перед урядом Чеської республіки щодо включення могили Івана Пулюя в програму адопції могил визначних особистостей цієї країни.

Детальніше про це у нашій попередній публікації: 

https://metaltechcomua.blogspot.com/2018/01/blog-post_29.html

Іван Пулюй – життя в ім'я науки та України

“…Нема більшого гонору для інтеліґентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому красшу долю”.

Іван Пулюй

31 січня 2018 року спливає 100 років від дня смерті всесвітньо відомого українського вченого та громадського діяча Івана Пулюя.

У світлі резонансних подій, пов’язаних із вимушеним перезахороненням нашого поета Олександра Олеся, українська наукова громадськість глибоко стурбована подальшою долею могили І. Пулюя на празькому цвинтарі на Мальвазінках, оскільки у 2016 році завершився термін оренди місця під гробівець родини Пулюїв, а ніхто з нащадків ученого не відгукнувся на пропозицію адміністрації цвинтаря продовжити договір оренди до сьогодні.

Він мав п’ятнадцять дочок і синів,

По світу не пустив нікого у свитині,

Отак би й нині незалежній Україні

Бог дав таких новітніх Пулюїв!

Петро Іванов

 Народився Іван Пулюй 2 лютого 1845 року в релігійній греко-католицькій родині у містечку Гримайлові на Тернопільщині. Закінчив Тернопільську гімназію (1865р.), теологічний (1869р.) і філософський (1872р.) факультети Віденського університету. У 1876 році захистив докторську дисертацію та здобув ступінь доктора філософії Страсбурзького університету. Автор близько 50 наукових і науково-популярних праць із фізики та електротехніки українською, німецькою та англійською мовами. Іван Пулюй був дійсним і почесним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка, належав до когорти вчених світової слави, що формували світ двадцятого століття.

Знаменитий фізик і електротехнік Іван Пулюй стояв біля витоків одного із найвизначніших досягнень людства — відкриття„Х”-променів, отримав перші високоякісні світлини з їх застосуванням. Всі експерименти з „Х”-променями вчений проводив з вакуумними трубками власної конструкції. Об’єктом його уваги були також проблеми молекулярної фізики, дослідження властивостей та природи катодних променів.

Одним з улюблених занять Івана Пулюя був переклад релігійних праць із стародавніх мов. Разом з відомим істориком, письменником, етнографом, перекладачем Пантелеймоном Кулішем та широко знаним письменником Іваном Нечуй-Левицьким Іван Пулюй зробив перший переклад українською мовою Нового та Старого Завіту.

Помер видатний вчений та громадсько-культурний дiяч Iван Пулюй 31 сiчня 1918 року у Празi, де i похований.

Життя Івана Пулюя пройшло в основному за межами України. Але помислами і добрими справами він залишався серед свого народу, співпереживав за його долю, підносив його велич. Сьогодні ім’я вченого свiтової слави Iвана Пулюя назавжди повертається iз забуття, як символ iнтелектуальної могутностi українського народу і орiєнтир майбутнiх звершень нашої держави.

Численні зарубіжні публікації свідчать про популярність в Чехії та Австрії імені Івана Пулюя — талановитого й невтомного фізика, електротехніка, педагога, громадського діяча, публіциста й перекладача.

Промовистими е слова професора Вільгельма Формана з його виступу в радіопередачі австрійського радіо, присвяченій 50-річчю від дня смерті Івана Пулюя: «Професор Іван Пулюй був не тільки найвизначнішим фізиком Австро-Угорщини, але він належав до тих, хто у другій половині XIX та на початку XX ст. формував світ».

Національна академія наук України ініціює звернення до Міністра заеордонних справ України вийти з клопотанням перед урядом Чеської республіки щодо включення могили Івана Пулюя в програму адопції могил визначних особистостей цієї країни.

Зважаючи на значний особистий внесок І. Пулюя у розвиток освіти, науки і техніки на теренах Чехії, його могилу можна було б долучити до існуючого проекту адопції могил визначних особистостей Чеської республіки. Зі свого боку науковці України та Чеської Республіки готові надати всю необхідну для реалізації цього проекту інформаційну підтримку.

Прожиттєвий і творчий шлях вченого читайтев рубриці “ВІХИ ІСТОРІЇ” у другому(лютневому) номері нашого інтернет-видання“Інноваційні технології&обладнання”