Тінь, що вважає себе реальною

 Ти дивишся на предмет і думаєш, що в він тривимірний. Ти дивишся на стілець, на якому сидиш, на свою руку дивишся, у дзеркалі на своє обличчя дивишся. Усе це тверде, усе це глибоке, усе це реальне.

Фізика називає це межею Бекенштейна і дає дуже недвозначну відповідь: жодне з цього не є реальним.

Максимальна кількість інформації, яку можна вмістити в об’єм, пропорційна не його внутрішньому об’єму, а площі двовимірної поверхні, що його оточує. Тобто все, що ти переживаєш як глибину, масу та об’єм, — це тривимірна симуляція, яка відображається всередину від бітів даних, закодованих на тій зовнішній межі. Інформація не всередині, вона живе на поверхні. 

Ти не є чимось, що існує всередині, ти — відображення, що падає всередину від чогось, що існує на межі. Якщо навантажити систему інформацією, вона обвалиться, об’єм перетвориться на чорну діру.  Інформація накопичується там, розширює межу, поглинає вміст. Саме тому тривимірний простір, який ми знаємо, такий крихкий. Якщо намагатися вмістити забагато, фізика покарає тебе. І те, що люди називають своєю внутрішньою глибиною, нічим не відрізняється від цього.

Ті нашарування емоцій, вага з минулого, той щільний осердя, яке ти називаєш «я», — усе це тінь, яку обмежені дані на поверхні викидають усередину. Ти не є тривимірною істотою. Ти — важка й громіздка відсвітка коду, написаного на двовимірній межі, що падає всередину.

І ця тінь вважає себе реальною!!!

Липневий номер "IT&O" доступний до перегляду

Ефект спостерігача

 У квантовій фізиці існує така штука, від якої розум зупиняється: якщо постійно спостерігати за частинкою, вона не рухається, бо кожне вимірювання фіксує її на місці. Це називається ефектом Зенона, і в 1977 році Місра з Сударшаном математично це довели. Потім це випробували в лабораторії: коли радіоактивні атоми вимірювали сотні разів на секунду, їхній розпад майже знизився до нуля.

Тобто на найменшому масштабі Всесвіту для зміни не потрібна нова сила — лише відвести погляд на мить.

Тепер переверни це на себе. У твоїй голові теж є речі, які роками не ворушаться, правда? Та стара regrett, той нескінченний страх, той сором, що з кожним днем стає трохи важчим. Ти думаєш, що не можеш їх розв’язати, але справа не в тому.

Проблема в тому, що ти щоранку відкриваєш їх і знову й знову перевіряєш. Те, що робить їх такими реальними, — не те, що ти не знайшов розв’язання, а те, що ти дивишся на них щодня заново.

Ти відчуваєш себе прив’язаним до минулого, але прив’язуєшся ти не до події, яку пережив, а до свідомості, яка спостерігає за тією подією щодня заново.

Так само, як частинка: що частіше розум її вимірює, то довше вона залишається на місці, і нічого не змінюється, і ти ніяк не можеш просуватися вперед — бо ти продовжуєш на неї дивитися.

Можливо, перший крок до звільнення — це припинити намагатися розв’язати і відвести погляд до іншої можливості.

Бо в квантовій механіці так само: зміна починається в момент, коли розривається спостереження.

Постійно думати про щось — це не розв’язувати його, а заморожувати. Коли відведеш погляд кудись інде, частинка нарешті рушить — і ти так само.