Солодка кутя і солом’яний дідух. Надвечір’я короткого зимового дня з нетерплячим очікуванням першої зірки. Дванадцять пісних страв святої вечері та колядки під вікнами. Такі традиційні атрибути Святвечора.
Історія народження Ісуса Христа тепер уже набула ознак міфу, а в традиції святкувати Різдво – все більше самої тільки традиції. Реальні події розчинилися в народному театрі, фольклорі, міжконфесійних та міжкультурних протиріччях. Недосконалість створених людьми календарів не дає можливості визначити ні точну дату Різдва, ні навіть рік, коли стався прихід Месії.
Варто сказати, що до IV століття Різдво і Хрещення в Йордані святкували в один день, саме 6 січня, пізніше ці свята розділили, і Різдво «помандрувало» на 25 грудня, а Хрещення Христа в Йордані пізніше, після розділення свят, так і залишилося 6 січня. Проте, наприклад, до сьогодні Вірменська Церква відзначає 6 січня обидва празники одночасно і називає їх «Богоявленням». Загалом Хрещення у Йордані є одним із перших свят Церкви – чи східної, чи західної традиції. Воно також є і літургійно одним з найстарших. Але після ІІ Ватиканського Собору і літургійних реформ свято Хрещення Христа в Йордані було перенесене на «неділю після Об’явлення», і саме воно завершує Різдвяний період.
Іншими словами, 6 січня у Римо-Католицькій Церкві залишилася назва: «Богоявлення» або «Об’явлення», але святкується фактично «поклоніння волхвів Христу», натомість те Богоявлення, яке на Сході є «Хрещенням Христа в Йордані», перенесене на неділю після 6 січня. А отже, якщо б колись ті, які святкують сьогодні за юліанським календарем свято Богоявлення 19 січня, перейшли на григоріанський календар, тобто святкували б його 6 січня, свята б не співпадали у двох традиціях. Лише деякі літургійні натяки збереглися 6 січня в латинському обряді з події хрещення Христа в Йордані, більшість текстів натомість у літургії присвячена поклонінню волхвів (трьох царів). До речі, Євангеліє про поклоніння волхвів у Візантійському обряді читається на саме Різдво Христове.
Якщо йдеться про богослужбові традиції чи особливості у цей день, то у деяких країнах у східній традиції маємо освячення води у річках чи у посудинах, які принесли віряни. Натомість у Римо-Католицькій Церкві 6 січня освячують дари, принесені волхвами, а вірніше, один з дарів – кадило. Бо ж золото дорого освятити. Варто пам’ятати, що у часи Ісуса Христа всі ці дари були рівноцінними за своєю вартістю: кадило і мірра (смирна) коштували стільки ж як і золото і лише багаті могли собі їх дозволити. Тому це дійсно були «царські» дари для Новонародженого. Звідси і західна традиція, що ті мандрівники зі Сходу були царями. Окрім кадила, освячується ще крейда, якою миряни пишуть у цей день на вхідних дверях своїх помешкань три початкові літери, взяті, як вважає багато вірян, з імен трьох волхвів-царів-мудреців: К. М. Б. (Каспер, Мельхіор і Балтазар), а також даний рік. Проте, скоріше за все, ці скорочення від імен трьох волхвів стали пізнішою церковно-народною традицією. Початково це були латинські літери C.M.B, і були скороченням латинського виразу «Christus mansionem benedicat», тобто «Нехай Христос благословить цей дім», а хрестики між літерами мали б символізувати власне благословення. До речі, такі написи на дверях роблять теж деякі представники протестантських спільнот. Також у різних країнах є свої особливості народних святкувань. Наприклад, в Іспанії – карнавал; у Польщі – публічні співи-колядки на вулицях, фестивалі вертепів, вистави. Це, однак, вже не літургічні, а так звані – паралітургічні, або культурні елементи свята.
І так, кожного року ми святкуємо Різдво, потім Богоявлення, переживаємо ті самі фрагменти, здавалося б – нічого не змінюється, все повторюється. Та все ж кожен рік накладає свої особливості, досвід. Безумовно, щороку нам могло б видаватися, що це Різдво нічим не відрізняється від попереднього. Але навіщо Церква повторює для нас цикл свят? Щоб по-новому осмислити ці події. Наприклад, ми щодня промовляємо ті ж слова, що й завжди, іншим особам: «як справи?», «добрий день» тощо. Так само християни щоденно повторюють у молитві одні й ті ж слова – «Отче наш», «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», «Господи, помилуй»… У щорічному святкуванні Різдва ми наново усвідомлюємо таємницю народження Бога у світі, і це щось більше, ніж просто святкування Дня народження. Це осмислення таємниць нашого спасіння, як і пізніше осмислюємо це через святкування Хрещення Христа, тобто свято Богоявлення (Епіфанію), чи раніше – через Благовіщення; це щорічні «згадки» тих спасительних подій – це зміцнення нашої віри, але теж участь у тих подіях, бо Христос, як і обіцяв, завжди «посеред нас», чи то народжений, чи то в Йордані, чи то на хресті, чи врешті – Воскреслий. Наприклад, одного року в одній парафії спорудили вертеп, який був макетом кафедрального собору, будинків, тобто міста, де ніби народжується Ісус. А наступного року було все просто і скромно: поле, вівці, ясла і в них – Новонароджений Спаситель. Тоді можна було «споглядати Христа, що народжується у цивілізації», а іншого разу, споглядаючи на вертеп у полі, побачити Христа, який народжується у простоті, «не у царській палаті, а межи бидляти». Ще інший вертеп іншого разу бу рухомий, у якому також було народження Христа якби у якомусь місті. Але насправді через євангельські тексти ми знаємо, що саме у місті для Святої Родини не знайшлося місця. Спаситель народжується у стаєнці, а першими свідками пришестя є лише Його земні батьки та звичайні пастухи. І це відчуття простоти та родинності мало б товаришувати кожному святкуванню Різдва Христового. Поєднаному з подякою Богу, що так нас полюбив, і зіслав до нас свого Єдиного Сина, щоб став видимим «Богом з нами».
Немає коментарів:
Дописати коментар